Масова культура

Знання прадавніх культур та сучасність. Феномен шаманізму в світлі наукових експериментів: “далекобачення” та психотронна зброя. Міфопоетичне мислення архаїки та “вік ЕОМ”. Первісні уявлення про множину душ в одному тілі й “три обличчя Єви”. Наука схильна до визнання реінкарнації. Віра, ритуали й програми мозку людини. Палеоконтакти й пошуки позаземних цивілізацій. “Вічний старець” і манна небесна. Загадки астрономічних знань догонів. “Чорне” бачення світу, медитація й творчість. Езотеричне знання про психіку людини. Химери, що ожили. Давньоєгипетська релігія кохання та “благоговіння перед життям”. Традиції культур Сходу та екологія. Економічні погляди легізму в сучасному контексті. Архаїчна ідея єдності людини та Всесвіту й антропокосмізм ХХ століття. Природа людини як взаємодія порядку й хаосу

Одне з дивовижних відкриттів сучасної науки полягає в тому, що давні люди знали значно більше від нас. Картина світобудови, що формується нині, віднаходить контури своїх космогоній в індійському та буддійському тантризмі. Реаніматологія знаходить в Тібетській “Книзі мертвих” опис таких станів свідомості людини, що помирає, яким вона не може дати пояснення. Психологія в пошуках обгрунтування різноманітних фантомів свідомості звертається до шаманізму. Знання прадавніх культур свідчать про те, що власне реальність примарна, що не свідомість створює різні світи: саме буття багатолике й хитке. Для містицизму це само собою зрозуміле; в давньоіндійських вченнях майя виступає як магічна сила творіння, ілюзія, видимість, фантом. За зовнішнім феноменальним світом криється дещо інше. Реальність мінлива й багатолика, але людина звикає до одного з її облич, образів. Ця давня інтуїція знаходиться у фокусі сучасної фізики, що тісно зіткнулася з оманливістю видимості, з ідеєю множини фантомних світів. Культурологія приголомшена провіщеннями, які містять прадавні тексти.

У вік ЕОМ все більшу роль відіграє плідний синтез науки, технології та поезії, бо поезія виплекала всі інші людські знання. Відомий вчений В. Гей­зенберг у аналітичній доповіді підкреслює, що “мова поетів повинна бути тут важливішою від мови науки”. Зараз на Заході відбувається інтенсивне про­ростання “поетичної компоненти” у соціально-економічній структурі інфор­маційного суспільства. Дослідження Гарвардського університету та фірми “Белл” довели, що випускники гуманітарних факультетів (цікаво, що в США та Японії кількість спеціалістів з вченим ступенем в галузі гуманітарних наук складає відповідно 78% та 74%) виявляються готовими до сприйняття принципово нових економічних, соціальних, наукових й технологічних парадигм “віку ЕОМ”; помітно краще інших соціальних груп. Економіка Заходу все більше потребує висококваліфікованих керівників, спеціалістів, з художнім складом мислення, що пов’язано з необхідністю “прорватися” до майбутнього й увійти у всеозброєнні до ХХІ століття.

Зараз на всій земній кулі знайдено багато пом’ятників астроархеології. Найвідоміші з них – давньоєгипетська пераміда Хеопса, кромлех Стоунхенджа у Великобританії, Вавілонська вежа, уславлена й проклята Біблією, гігантські фігури комах та тварин на поверхні пустелі Наска, курган Висока могила на Херсонщині. Часто їх вважають пам’ятниками “космічних мандрівників”, матеріальними знаками перебування на нашій планеті пришельців з космосу, що фігурують у вигляді численних божеств у міфах, повір’ях, легендах. В даний час багатьох ваблять ідеї про можливі палеоконтакти в минулому нашої історії, на користь палеовізитів приводять різні твердження. Скажімо, в одному з тібетських рукописів добуддійської епохи можна прочитати опис зустрічі людини з інопланетянами.

У зв’язку з підключенням комп’ютерів до творчої діяльності людини увагу дослідників привертає так зване “чорне” бачення світу (міфологія, магія та окультизм), притаманне міфології та фольклору африканських народів, американських індіанців, релігійно-містичним вченням Сходу, давньосхідній естетиці, окультизму Заходу та ін. Воно нерозривно пов’язане з багатозначністю образної думки, без чого неможлива творчість, і має суворий психофізіологічний фундамент – функціональну асиметрію мозку.

Асиметрія яскраво виявляється у людини: “праве” та “ліве”, “переднє” та “заднє”, “верхнє” та “нижнє” функціонально й психологічно різне. Її розум є єдністю емоціонально-образної системи, пов’язаної в основному з правою півкулею, та лічильно-вирішувальної, логічної та вербальної системи, що асоціюється переважно з лівою півкулею. Існує своєрідна дисиметрія у галузі несвідомого людини – “підсвідомість” з її опорою на минуле, потребою “нужди” та оберігальної функції і “надсвідомість”, що грунтується відносно на майбутньому, потребі “росту” та вищих творчих і смисложиттєвих потенціях людини.

Аналіз еволюції культури, систем знаків та мозку предків людини, а також розвитку немовляти (до цього й зародок – ще у череві матері) свідчать про те, що функції лівої півкулі являють собою продукт соціалізації індивіда, а функції правої – народжені. Образи правої півкулі дають охоплення цілісної картини світу, логічні ж схеми лівої півкулі містять лише окремі деталі, що належать до самосвідомості людини. Стає зрозумілим, чому в процесі медитативного переживання індивід немов би зливався з світоустроєм і у нього виникала ілюзія безсмертя: досягнутий екстаз звільняв “спресований” у підсвідомості час, й індивід переживав світосприймання з моменту народження життя взагалі. Різні техніки медитації, наприклад, давали можливість відмикати ліву півкулю, в цьому випадку зникала особистість – умирати було нікому (не випадково існував термін “чаньцзі” – кит.) – “нірвана” або смерть у спогляданні. Істотно для творчості те, що в процесі медитації відбувається виключення мислення – під час зупинки мислення (“пауз”) відбуваються всі відкриття.

В другій половині ХХ ст. наука вже нічого не відкидає, не окреслює для себе ніяких кордонів й використовує все можливе. Її цікавлять також і езотеричні знання про людську психіку. Вчені вважають, що це допоможе знайти хоча б якусь стежку, котра привела б до геніальних наукових відкритів. Тому розглядаються й легенди про Атлантиду, про потоп в Біблії, про Великий Блиск з повістей південно-американських індіанців, про дійсно фантастичні можливості окультної, астральної психології, що пов’язані з яснобаченням та телепатією. Досить навести висказування філософа окультизму Рама Чарака: ” .одночасно з п’ятьма фізичними почуттями людина володіє п’ятьма астральними почуттями, що функціонують в астральній сфері і дозволяють їй бачити, чути, обоняти, сприймати дотиком та на смак, не користуючись при цьому фізичними органами. Більше того, людина має спеціальний шостий фізичний орган почуттів (для якого у європейців відсутня спеціальна назва), завдяки йому можна одержати знання про думки інших людей, навіть коли вони перебувають на великій відстані”.

У свій час гуманіст епохи Відродження М. Фічино підкреслював, що люди­на ” .є істинним зв’язком Всесвіту, коли переходить в одне, не покидає й іншого, але, перетворюючись на окреме, завжди зберігає ціле, так що вона заслужено може бути названа центром природи, зосередженням Всесвіту, всесвітнім родом, загальним обличчям та узами, і скрепою світу”. Інакше кажучи, являє собою кінцеве буття, що несе у собі нескінченний спектр космічного буття, являє собою синтез вселенського діалогу. Вся людина – це мікрокосм або своєрідна монада, говорячи мовою великого німецького філософа та вченого Г. Лейбніца, складна “копія” Всесвіту, що породив її. Природу людини можна научно уявити в графічному зображенні множинності Мандельброта – грандіозного сплетіння візерунків, які нагадують дерева, туманності, очі та електричні розряди. Зазначене пов’язане з тим, що природа людини є багатомірною, нелінійною та багатоповерховою, має космобіопсихоціокультурний характер. Тому ми гово­римо про загальну людську природу, що є такою ж, як і природа рослин та зірок, з їх єдністю впорядкованості та хаотичності.

Глобальна криза культури ХХ століття – зміна типів культури. Криза мистецтва. Криза в системі істини: наука, філософія, релігія. Криза етики й права. Криза суспільства: “Повстання мас”. Космічний корелят зміни типів культури. Контури планетарної цивілізації. Кому належить майбутнє? Альтернативні шляхи розвиткові світової цивілізації

На порозі ХХІ століття в суспільній свідомості все більше стверджується думка про те, що людство перебуває на крутому переломі. Свідчення цього – не лише катаклізми нашого століття (дві світові війни, ряд революцій, в ході яких відбилася мерзотна жорстокість, руйнування загальнолюдських цінностей, соціальний, моральний, економічний та інтелектуальний хаос, різного роду геноцид до цілого ряду народів та ін.), але й глобальна криза суспільства, по­казником якої є екологічна катастрофа, що насувається, вичерпання ресурсів, на­рко­­манія й т. ін. Цілком зрозуміло, що користуються популярністю книги В. М. Ма­­ссо­­на, Л. М. Гумільова, Н. Я. Данилевського, Л. Февра, К. Ясперса, П. Со­рокіна, А. Тойнбі та Н. М. Моїсеєва, присвячі смислу історії, її характеру, природі різних цивілізацій і культур, їх долям. В них викладено роздуми про долі майбутніх цивілізацій, робляться спроби осмислити глобальну кризу культури як народження нової цивілізації з притаманними їй цінностями та ставленням до світу.

Криза західного суспільства детально проаналізована іспанським філо­софом Х. Ортегою-і-Гассетом в його відомій книзі “Повстання мас”, присвяченій тривожній європейській суспільній ситуації, яка склалася в 20-30-ті рр. ХХ ст. Оцінюючи підсумки минулого століття, філософ вважає, що він приніс людству величезні корисні завоювання. Головні з них – перемога політичної демократії та парламентаризму, небачений в жодній з минулих епох розвиток техніки. На початку ХХ ст. з усією очевидністю виявилося, що він створює нову, не схожу з ХІХ ст. історичну ситуацію, різко відмінну від минулих віків світової історії.

Найбільш наочний та очевидний показник історичного зрушення, що відбулося, видно у величезному збільшенні маси людей. Минулий вік не тільки сприяв розвиткові науки й техніки, але в декілька разів збільшив населення планети, особливо великих міст. Створивши нові, майже безмежні джерела багатства й комфорту, він дав великій масі людей відчуття легкості життя, позбавив її моральної вимогливості до себе, почуття відповідальності перед сучасним та майбутнім, поваги до праці й традиційних норм суспільної моралі. Цей історичний феномен Х. Ортега-і-Гассет називає “повстанням мас”, під­кре­слю­ючи й корисні (нові блага, більший комфорт, посилення культурного обміну та т. ін.), і досить негативні сторони, що свідчать про глибоку історичну кризу, яку переживає сучасне людство.

Слід відзначити, що людина маси – господар сучасного життя, це людина-власник, позбавлена будь-якого почуття гідності, вона цілком задоволена, благополучно живе як всі, відчуваючи себе посередністю. Тому людиною маси може бути й аристократ, і фабрикант, і чиновник, і самозадоволений цеховий вчений-спеціаліст. Бо людиною маси її робить не соціальна належність до певного суспільного класу – нижчого чи вищого, не місце в існуючій ієрархії, а глибока психологічна посередність, що народжена звичкою до комфорту, втратою позитивної моральної орієнтації. Завдяки цьому вона задоволена існуючим станом справ, власною посередністю і не бажає бути (а тим більше стати!) іншою.

В даний час відбувається становлення планетарної (або глобальної) цивілізації, окреслюються її контури, тобто, розвиток людської культури вступає у новий, переломний період. На контурі планетарної цивілізації, що формується, постає нова культура – глобалтех: “Для останнього за часом виникнення з основних видів культур – глобалтеха – кращою ареною для вираження його мемів (еквівалент генів у застосуванні до “видів культур” – В. П.), тем, сцени якої домінують не міста (як у західноєвропейського виду), не імперське утворення, де домінує велика бюрократія (як у східноєвропейського), не ареал якоїсь релігії, що живе під контролем мулл (у виду афразійської золи), і не якийсь інший територіально цілісний ареал. Швидше середовище існування глобалтеху – це ринок, на якому домінують форуми, що розвинули тенета зв’язків у часі та просторі і очолювані свого роду кшатріями, які вирішують долі економіки, форуми – планетарні корпорації. Останні пов’язані в єдине ціле “через міжнародні організації та професійні асоціації” (П. Рікс-Марлоу). Виникає соці­альний суперорганізм, здатний у певному ступені визначати свою долю і такий, що несе в собі різноманітність культур різних народів.

Дана планетарна цивілізація усвідомлює своє безпосереднє оточення – Сонячну систему – й почне експансію в Галактику. Вона буде являти собою психоцивілізацію, адже людство, здійснивши науково-технічну та соціальну революцію, стоїть на порозі психологічної революції; певні її елементи вже виявляються у розвиткові американської культури. Безумовно, на контури планетарної цивілізації, що отримала можливість “моделювати” альтернативні варіанти власного розвитку, накладуть відбиток комп’ютеризація, екологізація, космізація, генна інженерія та застосування психотропних речовин, що діють на психіку людини.

У зв’язку з необхідністю регулювати розвиток планетарної цивілізації, ви­ни­кає питання: хто буде домінувати у світі, тобто, кому належатиме майбутнє? На світове панування нині претендує іслам (вище вже йшла мова про блискучу ек­с­­плуатацію ісламу в середні віки). “Іслам виступає в ХХІ століття,- відзначає Н. Жда­­нов, – як один з напрямків людської цивілізації, як система світогляду й політичної практики, матеріальної та духовної культури. Іслам – це й мільйони віруючих, партій, рухів і міжнародна організація”. Нині постає в теоретичному та політично-практичному плані проблема ісламського панування в світі. Не випадково Захід трепече перед загравою, що здіймається над мусульманським Сходом.

Кінець XIX – початок XX ст. позначається загальною кризою, що охопила різні сфери життя – економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень, хоча і сповнювали тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті і творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбулися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.

Мистецтво першої половини XX ст. передусім визначають такі явища, як декаданс, ранній і зрілий модернізм.

Зрілий модернізм – складається в 10-х роках XX ст. У ньому простежується відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М. Рільке, Г.Аполлінера, Т.-С.Еліота, Б.Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як сюрреалізм, імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини та мистецтва, прагнення до роз’єднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися в творчості Ф.Кафки, Дж.Джойса, М.Пруста, У.Фолкнера та ін. На зміну модернізму в останній третині XX ст. приходить епоха постмодернізму.

Саме слово «модернізм» (від франц. moderne – новітній, сучасний) – це не лише термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше – у світорозумінні людини XX ст.

Англійська письменниця-модерністка В.Вулф напівжартівливо датувала виникнення модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме тоді, за ЇЇ словами, змінилася людська природа. Звісно, не слід розуміти її твердження буквально, адже процес модерністського оновлення, що відбувався у царині гуманітарної культури, навряд чи міг з’явитися якогось конкретного місяця чи навіть року.

А втім, дослухатися до зауваження В. Вулф все ж таки варто. Цілком слушно вона вказала на зв’язок між новим напрямом у мистецтві XX ст. та змінами «людської природи», тобто змінами у сприйнятті та розумінні дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і, зрештою, у художньому мисленні.

Тема зрушень в естетиці початку XX ст. була настільки нагальною, що проникала навіть на сторінки художніх творів. Так, у романі «У пошуках утраченого часу», що належить одному з корифеїв модерністської літератури М.Прусту, ми знаходимо характерні міркування з цього приводу. Оригінальний маляр чи оригінальний письменник, говориться у творі, «діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар наказує нам: “Тепер дивіться”. І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами зовсім інакшим і водночас цілком ясним… Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного зсуву, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».

Мала рацію В. Вулф і коли виділяла як «час модернізму» саме 10-і роки XX ст. Адже у цей період вступили у пору творчої зрілості такі знакові письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф.Кафка, Т.С.Еліот, P.M.Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у 20-і роки, коли були завершені та надруковані центральні твори зазначених майстрів слова. Неймовірно плідним був, зокрема, 1922 р. Він увійшов до історії західної літератури, як рік народження ряду модерністських шедеврів – романів “Улісс” Дж. Джойса та “В пошуках утраченого часу” М. Пруста, поеми “Спустошена земля” Т.С. Еліота та циклу «Дуїнянські елегії» P.M.Рільке.

Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та імпресіонізм, а від романтизму – неоромантизм та символізм. На початку ж XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської літератури – принцип поєднання елементів життєподібного зображення (натуралістичних та імпресіоністичних) з елементами умовними, символічними.

Отже, модернізім характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва.

Художники-модерністи Е. Кірхнер, Д. Енсор, Е. Шунк, Е. Нольде, В.Кандінський, П. Клеє, О. Кокошка, частково Ж. Брак, Ф. Пікабія, К.Малевич та ін. проповідували, в різних модифікаціях, інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі, використання фізичних властивостей геометричних фігур і кольору в формі, відмови від ілюзії простору, деформацію предметів у зображенні, символізм і суб’єктивізм у змісті.

В українській літературі під прапором модернізму на початку 20 ст. виступали М. Вороний, В.Пачовський.

Визначальні риси модернізму:

– новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );

– у творах затверджується перевага форми над змістом;

– заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

– індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

– психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

– широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

– використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

– ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

– естетизм.

Характерна особливість художнього життя нашого сторіччя полягає у тому, що за своєю популярністю, впливовістю традиційні види мистецтва, і навіть література, відступили і віддали пальму першості кінематографу, який виник у самому кінці XIX ст. Вже у ХХ ст. було відкрито технічні, художні прийоми, які перетворили кіно з атракціону на мистецтво. Першим режисером, який застосував технічні трюки і монтаж для розвитку кіно, був француз Жан Мельєс (фільми “Подорож на Місяць”, “Подорож через неможливе”).

З 1908 р. починається зйомка так званих “художніх серій” – знятих на плівку театральних вистав, інсценувань літературних творів. Один з найвідоміших серіалів “Граф Монте-Крісто” був знятий у Голівуді – містечку на півдні Каліфорнії, майбутньому передмісті Лос-Анджелеса. У 1909 р. таверну на головній вулиці містечка (Сансет-бульвар) перетворили на кіностудію. Кіноіндустрія народилася на північному сході США й облаштувалася саме в Каліфорнії, де значну частину року стоїть ясна сонячна погода і можна вести зйомки практично цілий рік (з появою спеціалізованих павільйонів значення клімату, зрозуміло, зменшилося). Проходить ще десятиріччя, і кіно диференціює свої жанри, створює нові. З’являються детективи, комічні фільми, вестерни. Великою популярністю починають користуватися багатосерійні пригодницькі фільми. У 20-і роки кіно стає справді масовим мистецтвом, чому сприяла, зокрема, творчість таких відомих американських режисерів, як Д.У.Гріффіт і Т.Інс. Багатий смисловий зміст і філософська глибина зближували їх кращі твори з ідеями й образами світової художньої літератури.

У роки німого кіно почалася діяльність видатного актора і режисера, геніального коміка всіх часів Чарльза Чапліна. Почавши з трюкових комічних фільмів (і досягши в цьому жанрі неперевершених вершин), Чаплін згодом створив фільми, які увійшли до золотого фонду світового мистецтва: “Малюк”, “На плече!”, “Цирк”, “Золота лихоманка”, “Великий диктатор”. Німий кінематограф мав свої шедеври (наприклад, фільм, визнаний згодом одним з кращих фільмів всіх часів і народів,- “Броненосець “Потьомкін” радянського режисера С.М.Ейзенштейна).

Еру звукового кіно відкрила картина режисера А.Кросленда “Співак джазу” (студія “Уорнер бразерз”), знята у 1927 р. У радянському кіно першими звуковими стрічками були “Путівка в життя” (режисер Н.Екк) і “Зустрічний” (режисери С.Юткевич і Ф.Ермлер). З появою звуку і кольору кіно знаходить небачені раніше виражальні можливості. Кіно стає здатним поглинати глядача, захоплювати всю його істоту подіями, які відбуваються на екрані, – кіно не тільки “копіювало”, відображало життя – воно саме було таким життям (і навіть більш ніж просто життям) для мільйонів глядачів, даючи багатьом з них не тільки відпочинок і розвагу у години дозвілля, але також і утіху, надію, забуття. Не випадково Голівуд, де розміщуються найбільші і найвідоміші кіностудії, іменується не інакше, як “фабрика мрій”. У 1939 р. Голівуд випустив перший кольоровий фільм. Це були “Віднесені вітром” (за романом М.Мітчелл, у головних ролях Вів’єн Лі і Кларк Гейбл) – фільм, який досі не залишає глядачів байдужими.

Склався перевірений набір засобів, за допомогою яких і досі забезпечується гарантований успіх кінопродукції Голівуда (насамперед, касовий) у широких глядацьких колах: гостра, динамічна фабула, яскраві (і, як правило, нехитрі) типажі і виразна чуттєвість, яка посилюється блискучою зовнішністю акторів. Останнім часом у фільмах все більше і більше присутнє насильство. За таким “рецептом” зроблені і “Хрещений батько” (режисер Ф.Коппола), і “Титанік” (режисер Д.Камерон), і десятки інших стрічок. Це не виключає появи справжніх високохудожніх стрічок. Одним з найбільш блискучих сучасних режисерів по праву вважається Стівен Спілберг, який з однаковим успіхом працює як у пригодницькому жанрі (трилогія про Індіану Джонса, “Щелепи”, “Парк Юрського періоду”), комедії (“Дорога на Голівуд”), так і в серйозному жанрі (“Список Шіндлера”).

Додаткову увагу привертає щорічне визначення кращих робіт і вручення призу – “Оскара”. Сьогодні американському кінематографу належить тверде і безумовне лідерство у світовому прокаті, яке базується насамперед на фінансових і технічних можливостях.

Творчі пошуки майстрів різних країн створювали виразну мову сучасного кіномистецтва. Умінням виражати найскладніші ідеї і смислові відтінки, відображати найтонші душевні стани і пориви прославився майстер філософського кіно шведський кінорежисер Інгмар Бергман. Глибока змістовність і символічна багатоплановість відрізняли роботи талановитого українського режисера Олександра Довженка (“Земля”, “Україна у вогні”), самобутнього російського режисера Андрія Тарковського (“Андрій Рубльов”, “Дзеркало”, “Соляріс”, “Сталкер”, “Жертвоприношення” та ін.).

У період після Другої світової війни незвичайна популярність прийшла до італійського неореалістичного кінематографа, традиції якого продовжилися і згодом (Фредеріко Фелліні, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Мікеланджело Антоніоні).

Незабаром після війни на західних кіноекранах був продемонстрований фільм “Расемон” японського режисера Акіро Куросави. Так вийшло, що це був перший азіатський фільм у західному прокаті, Куросава став одним з найвідоміших режисерів світу, а азіатський кінематограф зайняв гідне місце у світовому художньому процесі.

* * *

Підсумком розвитку людства на кінець XX сторіччя є культурна ситуація, яку характеризують такі процеси:

– перетворення людства у взаємопов’язану, взаємозалежну цілісність, що пов’язано з якісно новими технічними, технологічними, інформаційними, комунікативними можливостями;

– набуття глобальним розвитком яскраво виражених рис катастрофічності (наростання агресивності і насильства, поява засобів масового знищення, геноцид, світові війни, глобальні проблеми);

– різке розширення можливостей людини впливати на умови свого існування, особливо на природу, створювати і перетворювати штучно матеріально-речове середовище.

Звідси випливають характеристики сучасної художньої культури:

– уніфікація і стандартизація (принципово нові можливості поширення зумовлюють спрощення явищ культури, посилення ролі “масової культури”);

– інтернаціоналізація культурного життя, глобалізація процесів;

– виникнення нових, синтезних (синтетичних) видів творчої діяльності, нових жанрів мистецтва і способів творчого самовираження: кінематографа, дизайну, мультиплікації (анімаційного кіно), взаємопроникнення видів і жанрів мистецтва, стирання граней між стилями;

– диференціація культурних форм (поява безлічі нових стильових напрямів, прагнення представників національних культур зберегти свою самобутність).

. Масова культура

До числа принципово нових явищ, пов’язаних саме з ХХ ст., належить виникнення такого культурного феномена, як “масова культура”. Цей термін був введений американською соціологією і почав широко вживатися. Факт існування масової культури ніхто не заперечує, але її розуміння і ставлення до неї дуже різне. Американський соціолог Б.Розенберг пише: “Чи є масова культура мерзенністю, нешкідливим заспокійливим засобом або ж благословенням божим? Це – питання гострих дискусій, в яких ніхто не хоче поступатися . Навіть тепер, коли більшість з нас втомилася від полеміки один з одним, питання не просунулося”.

Поняття “масова культура” є частиною більш загальної концепції “масового суспільства”. Сумарне визначення масового суспільства приблизно таке. Особливості сучасного суспільства пов’язані з виникненням масового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя людей змінили саму структуру раніше роз’єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації привів, уперше в історії, до його об’єднання в єдине ціле.

Тривалий час культура розпадалася на народну (традиційну) і професіональну культуру. В умовах індустріального суспільства практично повсюдно традиційна культура, пов’язана з сільським укладом, пішла в минуле. Утвердилися інші стандарти. Незрівнянно більше число людей зайняте тепер виробництвом і споживанням продуктів професіональної культури. Відразу ж виникає питання: який характер носить ця культура, які існують критерії масової культури?

Зрозуміло, що недостатньо вказати на розмір аудиторії – вона, безперечно, непропорційно виросла в порівнянні з попередніми періодами. На думку більшості соціологів, вирішальною межею у визначенні масової культури є ринкові умонастрої, які трактують мистецтво, науку, релігію як предмет споживання, підпорядкований економічним міркуванням. Саме в цьому пункті масова культура назавжди розходиться із справжньою культурою. Справжні художники зайняті внутрішнім процесом своєї роботи. Навпаки, художника з сфери масового мистецтва оцінюють за “продуктивністю”, за реакцією аудиторії і, як підсумок, за прибутком або збитком. Оцінка масового мистецтва не пов’язана з його естетичним значенням, має значення тільки ступінь впливу на аудиторію. На вивчення результатів впливу витрачаються значні кошти. 3нання ринку обов’язкове для всіх виробників масової культури. Дуже характерна її ознака – циклічність: якщо що-небудь має успіх, то тут же виготовляється серія подібної продукції.

Однак критерій комерційного успіху ще недостатній. Адже твори високого мистецтва можуть мати не тільки творчий, але й комерційний успіх. У свою чергу, працюючи в формах масової культури, художник може виразити свій час, піднятися до справжньої творчості.

В принципі, вже склалося уявлення, яке коло явищ належить до масової культури. Це та частина популярних розважальних жанрів (детективно-“поліцейських”, пригодницьких, мелодраматичних, комедійних романів, п’єс і фільмів, естрадної музики, коміксів і т.п.), яка відмічена печаттю шаблону і стереотипів, розрахована на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, це значна частина продукції засобів масової інформації (коли інформація втрачає об’єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді.

Масова культура може вбирати в себе і переробляти найрізноманітніші явища. Наприклад, рух “хіппі”, що склався як рух соціального протесту, досить швидко був увібраний масовою культурою. Або більш вузький приклад: в 1968 р. в Парижі, після великих студентських хвилювань, у продажі з’явилися прикраси у вигляді пластмасових “булижників”. У сувеніри перетворилися уламки зруйнованої в 1989 р. Берлінської стіни. Справжнє шоу було влаштоване літом 1999 р. з останнього в ХХ ст. сонячного затемнення.

Масова культура миттєво використовує всі технічні новинки. Справжнім зачинателем естетики масової культури був Голівуд. Незмірно розширила можливості маскультури поява телебачення, техніки відео. Неймовірної популярності набули так звані “мильні опери” – нескінченні телевізійні серіали. Особливо спеціалізується на них кіновиробництво країн Латинської Америки. Уперше схожі постановки з’явилися на радіо в 30-і роки, сюжет з продовженням включав і рекламу компаній, що виробляли мийні засоби, оскільки вони фінансували трансляції.

Історично з кінематографом пов’язаний такий важливий елемент масової культури, як культ зірок. Розцвів він в еру телебачення. “Створення” зірок в галузі мистецтва, особливо естрадного, спорту, моди зробилося справжньою індустрією. Ключовою фігурою тут є не сам митець, а продюсер.

Комерційне мистецтво і література з їх штампами, реклама, комікси, бульварна друкована продукція отримали узагальнене визначення – “кітч”. Це слово виникло на рубежі XIX – XX ст. в німецькому літературному середовищі як синонім вульгарних літературних виробів. Зараз воно розуміється широко – несмак взагалі, різні форми підробок під справжнє мистецтво. У Франції навіть видана своєрідна антологія “Кітч”.

Ще один негативний чинник, пов’язаний з масовою культурою, – зниження віку людей, що охоплюються впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп’ютерна гра. Впадає у вічі різниця у змісті вітчизняних та американських мультиплікаційних фільмів. Найбільш часті сюжети, наприклад, “Качиних історій”, – це або спроба збагачення, або загроза розорення. Серед молоді різних країн найпопулярнішим став складений виключно з музичних відеокліпів телевізійний канал MTV.

У рамках масової культури розгортається американська культурна експансія в масштабах всього світу. Ряд країн – Франція, Італія – намагаються на державному рівні припинити цей процес, але поки що без помітних результатів. Внаслідок певної ізольованості Радянського Союзу вітчизняна культура раніше не відчувала на собі тиску, зараз ми можемо спостерігати цей процес і в Україні.

Свою роль в посиленні впливу масової культури відіграє і позиція художньої інтеліґенції з її переважаючими елітарними настроями.